Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

могли приховати ні целофан, ні стінки сміттєвого баку. Як за сигналом, я прокинувся, і ноги самі принесли мене до нього.

То було непросте завдання, та врешті й воно піддалося мені – з розбігу я таки спромігся застрибнути у сміттєвий бак. Там я роздер целофан і занурився у солодку вакханалію, від якої пам’ятаю лише рожевий туман у голові й жарку пульсацію щастя в череві.

Здається, я вмістив у себе кілька кілограмів свіжини. Коли мені почало здаватися, що я ось-ось лусну від переїдання, я відчув легенький дзвоник тривоги, який дав мені зрозуміти, що у контейнері залишатися небезпечно. Ледь не убившись у падінні з бака, я все ж подужав вибратися з нього і почвалав до кущів перетравлювати з’їдене.

На половині дороги я збагнув, що моє тіло не здатне вмістити в собі стільки щастя одразу, тож я, не маючи сили стримати позиви, виблював майже усе, що з’їв, під найближчою клумбою. Аби свіжина не дісталася нікому, я акуратно прикопав її піском та камінням, а сам, розморений тим, що таки зміг заковтнути, заліг у кущі перепочити.

Яким же було моє здивування й обурення, коли я, щойно прокинувшись, побачив свого товариша – мов не було нічого, він, повернувшись із прогулянки, доїдав мій розкішний сніданок. Весь гнів, що встиг накопичитись до нього, раптом піднявся в мені, і я накинувся на нього з бажанням як слід надерти йому вуха.

Ми зчепилися в зажерливій бійці. Товариш бився так, наче збирався покласти мене мертвим, і я вирішив не відступати – надто бо вже серйозним був проступок із його боку. Отак ми гризлися й навіть не почули, як постать Хусейна нависла над нами. Із запеклої бійки мене швидко вивів міцний копняк Хусейнового військового черевика. Такого ж гарячого отримав і мій приятель. Ми розбіглися хто куди і до вечора не вилазили зі своїх схованок, не бажаючи бачити одне одного.

В сутінках ми мовчки, не даючи взнаки, що знайомі, зустрілися біля сміттєвих баків, приваблені слідами запаху м’яса, що зранку валялося у такій неймовірній кількості. Але вдень, вочевидь, приїжджала вантажівка, що забирала сміття, тож баки тепер стояли порожні.

Ми подивилися одне на одного і мовчки пішли разом на пляж, подивитися на захід сонця, пошукати, чи не знайдеться що закинути за ребра там.

Таке розмірене життя тривало досить довго, може, що й до весни. Ми пережили голодну зиму – взимку дув холодний суховій із пустелі, від якого ніде не було спасу, вночі приходив особливий зимовий незатишок, від якого неможливо нікуди подітися і який мовби гнав нас то до людей, а то – в пустелю: блукати, принюхуючись до незнайомих запахів, принесених із далеких-далеких країв.

З запалими боками, на довгих худих лапах, що сильно витягнулися за зиму, я вже мало нагадував той милий клубочок шерсті, яким був колись. Я став цілком зрілим собацюрою, з подертим вухом, пошарпаною губою, зваляною шерстю. Я вже не дуже-то й пам’ятав, що це означає – належати людям, мати їхні ласку та спілкування. Це був мій найдикіший період, голодний та холодний, коли мною керували самі лише інстинкти. Ноги самі несли мене у пошуку їжі, ніс підказував, куди йти, де шукати, де брати слід. Я не відчував щастя від свого існування, але й горя особливого теж не знав. Спав де доведеться, чимраз частіше – на пляжі, як правило, під перевернутим човном або й просто на піску, пригрівшись калачиком десь за стовбуром поваленої пальми, куди не задував так сильно вітер. У мене пропав страх бути розтерзаним старшими собаками – бо, хоч я й сам був уже старшим псом і міг би дечого навчити молодих щенят, я не розумів, за що ж мені цінувати оте життя, котре кидало мене з боку в бік, як благенького човника – море.

Бувало, я лежав, поклавши морду на лапи, і цілими днями спостерігав, як хвилі то накочують, то відступають, і щось ніби народжувалося у мені, якесь нове відчуття, та я ніяк не міг уторопати, що то було.

Навесні не стало мого приятеля. Люди з міста розклали отруту на березі. Я не довіряв їжі, що валялася, нечіпана, на березі, – від неї смерділо смертю. А мій товариш, підхльоснутий голодом, все ж з’їв пару шматків хліба з трутизною. Вже до вечора йому стало зле і він занеміг, а на ранок я знайшов лише холодний труп з присохлою піною біля рота та висолопленим язиком.

Якась розпука огорнула усе моє єство. Весь день я бродив містом, наче болісно щось передчуваючи, наче пронюхуючи щось, що було сховане від мене. Того дня всі кафе та ресторани наче віддалилися від мене, більше вони не викликали в мені інтересу. Навіть голодне черево, хоч і дошкуляло, не захоплювало мене з такою силою, як завжди.

Надвечір я, стомлений цілоденним бродінням, прийшов на край пляжу, де берегова лінія загорталась у щось на взір мису, і ліг на сам його ніс (чи хвіст?). Я спостерігав, як сідає сонце, і якби міг, то про щось думав би.

Тоді, власне, і з’явився він.

Його звали Чарлі. Я бачив його багато разів у місті, на набережній чи на пляжі, бачив часом на базарі, а часом ми перетиналися на вузькій вуличці біля мечеті. Я знав, що він мешкав у будинку біля моря – у тому великому занедбаному маєтку, біля якого мешкала старенька Момо, що пекла пиріжки та іноді давала мені який окраєць власноруч виготовленого хліба.

Чарлі був нашого роду-племені. Я одразу впізнав у ньому самітника – такого ж потертого життям, як і всі мої друзі, як і я сам. Щось страхітливе сталося з ним колись давно, мабуть, ще у дитинстві – щось, що повикручувало йому руки і ноги, що скрутило йому шию і поперек так, що Чарлі міг ледве плентатися без сторонньої допомоги. Він пересувався повільно, обережно ступаючи, аби не зашпортатися і ненароком не впасти. Завжди у тому самому одязі, у незмінному капелюсі. Він носив велику бороду, сиву і кошлату, а сам був худим і слабким, наче жив, як ото я, на самому хлібі й воді. Вже не знаю, звідки він брав собі харч, але виглядав він украй жалюгідно й покинуто. Я ніколи не бачив, щоб він розмовляв із кимось, хіба іноді помічав його у компаніях, що зазвичай збиралися у дворі Момо (часом я встромлював свого носа між ґрат її хвіртки, аби рознюхати, чим пахне, – у Момо